“Існує велика спокуса стати на бік зловмисника. Все, що злочинець просить від свідка, — нічого не робити.
Він апелює до притаманного всім бажання не бачити зла, не чути зла, не говорити про зло.
Жертва ж, навпаки, просить свідка розділити тягар болю.
Жертва потребує дії, співучасті та памʼяті.”
Джудіт Герман, “Психологічна травма та шлях до видужання”
Ця цитата вʼїлася в мою голову.
На початку я аж скривилася, коли почула її:
Як це — мати спокусу стати на бік злочинця?
А потім згадую реальні випадки — ті, з якими стикалися мої знайомі, клієнти та я сама.
І тоді розумію, на чому ґрунтується ця спокуса.
Як приклад, давайте згадаємо, що зазвичай чує у відповідь жінка, яка розповідає про розбещення, сексуальне насильство чи зґвалтування:
🔹 “Чому ти відразу не розповіла? Скільки років мовчала?”
(Це звинувачення жертви й викривлення логіки: ніби якби вона розповіла одразу — все було б інакше. А тепер уже “пізно”. Наче винна не злочинець, а жертва — бо мовчала.)
🔹 “Він не міг такого зробити! Такий привітний і гарний чоловік!”
(Легше не повірити жертві, ніж зруйнувати свій звичний образ сусіда, друга сімʼї, родича чи однокласника.)
🔹 “А навіщо ти туди пішла? Чому з ним розмовляла? Чого так вирядилася?”
(Це підкріплює ідею: “якщо добре поводишся — з тобою нічого поганого не станеться”. А якщо сталося — значить, зробила щось “не так”, спровокувала, сама хотіла.)
🔹 “Не можна нікому розповідати! Ти зруйнуєш йому сімʼю, карʼєру, життя!”
(Наче не він сам це зруйнував своїми вчинками.)
🔹 “Це соромно. Нікому не кажи, особливо хлопцю! Ніхто не захоче бути з тобою.”
(Це тільки посилює сором жертви і навʼязує відчуття “зіпсованості” чи “неповноцінності”.)
Людина, яка пережила насильство, має не одну, а дві травми:
1️⃣ сам досвід насильства
2️⃣ реакцію близьких, сімʼї та суспільства.
Один з простіших захистів психіки – це заперечення. Деяким краще зберігати ілюзію що “такого бути не могло” або ж звинувачути жертву, бо таким чином вони продовжують відчувати ілюзорну безпеку.
Ідея, що ти можеш робити все “правильно”, і все одно стати жертвою насилля викликає сильний жах.
“Якщо я визнаю що агресор це агресор, я стикнусь зі страхом також опинитись його жертвою, провиною що не допомагав іншим жертвам, а іноді й був співучасником насилля, чи дозволяв цьому бути, і відчуттям що я погана людина, бо підтримував насильника своїм мовчанням/запереченням”.
При тому маючи десь соціальну підтримку, цінності та внутрішній ресурс (витримувати цей страх і боротись зі злом), деякі люди все одно роблять вибір бути на боці жертви, називати речі своїми іменами і відновлювати справедливість. Варто зазначити що це мої гіпотези стосовно того що може схиляти свідків насильства до того чи іншого вибору, АЛЕ це точно НЕ виправдання.
Ніхто не може зі стовідсотковою впевненістю уникнути досвіду насильства.
Це лякає і зменшує довіру до світу.
Але ми можемо обрати, як реагувати, коли таке трапляється.
І ми можемо допомагати тим, хто постраждав — як можемо.
Якщо ви пережили насильство і чули подібні фрази — знайдіть у собі силу не вірити їм.
Є люди, які не звинувачують вас.
З вами все гаразд.
Ви не винні в тому, що з вами сталося.
Насильник сам зіпсував своє життя,
а ви маєте право відновлювати своє — і отримувати допомогу, яка вам потрібна.
Бережіть себе для себе.